Старозавітні образи у творчості Т.Г. Шевченка

Старозавітні образи у творчості Т.Г. Шевченка

Є споконвічні, класичні науки, які становлять основу духовного життя людства: теологія, філософія, історія, фольклористика, естетика, педагогіка, народознавство та ін. Український народ витворив ще й шевченкознавство — сукупність літературознавчих, мовознавчих, мистецтвознавчих, історикознавчих досліджень життя і творчості Тараса Шевченка. Це вагома галузь літературознавства, до якої входять монографії, статті про особу, творчість Кобзаря у фольклорі, музиці, малярстві, скульптурі, графіці та художній літературі.

З 1952 року в Україні з метою популяризації творчості Шевченка і координації досліджень поетової спадщини систематично влаштовуються Шевченківські конференції. Започаткована ця справа у березні 1911 року ювілейним засіданням Наукового Товариства імені Тараса Шевченка. Потужний внесок у шевченкознавство зробили вчені-україністи багатьох країн світу, зокрема Канади. Саме завдяки їм (Грабовичу, Донцову, Маланюкові, Барці, Луціву та ін.) ми знаємо справжнього Шевченка. Ці дослідники називають Шевченка — унікальним явищем, бо його немає з ким порівняти в письменстві інших народів. Не тому, що він кращий за інших. Йдеться про особливий генотип культури нашої країни. Кажемо Тарас — і чи є такий українець, який би не знав про кого йдеться. Росіянин не буде говорити про Пушкіна, як просто про Олександра, англієць не назве Шекспіра просто Вільямом, німець Шіллера — Фрідріхом, француз Гюго — Віктором. Там інший вимір, там — відчуття дистанції.

На жаль, в радянському шевченкознавстві часто вилучалися не лише істинно національні, релігійні, політичні та філософські мотиви, а й почуття чистого незрадливого кохання, християнського милосердя тощо, сотворивши з образу Кобзаря революціонера — «сокирника» і атеїста. Але все-таки, читаючи роботи П.Куліша, М.Костомарова, О.Вишні, В.Скуратівського та ін. неминуче переконуєшся, що творчість Тараса має світове значення. Саме Шевченко вперше в історії порушив тисячолітню німоту соціальних низів, саме українським словом уперше заговорили не відомі досі для елітарної культури світи, речником яких став українець.

Дана робота є спробою розглянути дуже складне і суперечливе питання — Шевченко і релігія, а точніше, розглянути елементи та образи Старого Заповіту у творах Шевченка. Для досягнення даної мети необхідно розглянути ряд важливих питань:

  • ставлення Тараса Шевченка до Бога, Святого Письма, релігійних обрядів
  • виявлення євангельських мотивів та матеріалів релігійного змісту в творах Кобзаря;
  • порівняння впливу релігії на твори поета різних періодів.

Зараз ми навіть не задумуємося звідки прийшли до нас безліч приповідок, прислів’їв, крилатих виразів. Багато з них — саме зі Старого Заповіту, а такі як «серце своє зверни до навчання, а вуха свої — до розумних речей», «хто яму іншому копає, сам у неї впаде», «хто сміється з убогого, той ображає свого Творця», «якщо хто відплачує злом за добро — не відступить лихо з його дому» назавжди увійшли до нашої свідомості і стали епіграфами до творів великих письменників.

Епіграфи багатьох поем Шевченка взяті з Біблії, а відомо ж, що в епіграфі — основна ідея твору. Поет захоплений Біблією, Біблійні образи і мотиви маємо у Шевченкових творах «Давидові псалми», «Подражаніє 11 псалму», «Осії. Глава 14», «їсаія. Глава 35», «Подражаніє Ієзекілію. Глава 19», «Царі», «Неофіти», «Тризна» та інших.

Віра в Бога у Шевченка була постійною, і поглиблювалася з віком під впливом духовних страждань, питання про божественне чи земне походження Біблії для поета не стояло, для нього не менше, ніж поетична сила Біблії, важить її соціально-етичний зміст (власне Євангеліє), з істинною якого можна звіряти свою суспільну поведінку, свою людську сутність.

В Старому Заповіті його цікавлять пророки з своїм соціально-етичним пафосом, а біблійні царі в останні роки творчості стають предметом сатири як аналог царів земних.

Через форми біблійних Псалмів, поет намагався збудити думку народу, розкрити соціальну несправедливість. Бажання бачити землю оновленою у Шевченка дуже сильне, його віра в її майбутнє омолодження є непохитною. Але у цьому прозрінні є щось утопічне, хоча, в той же час розкриває бажання поета побачити нове суспільство.

Автор «Кобзаря» зображує події у вигляді Божого суду, Господніх див. Це передусім образи Равві (наставника, учителя) Месії (помазаника, рятівника), в які вкладено як релігійний так і світський зміст. Поет прославляє Христа як Спасителя світу, як Месію за те, що Бог учить, «як на світі жить, людей любить, за правду стать, за правду згинуть». Часто на зміну біблійній образності приходить народнопоетична стихія, що розгортає перспективу майбутнього щастя народу.