Старий Салтів в період голодомору

Старий Салтів в період голодомору 1932 — 1933 років

До 80-х років тема голоду в Україні була найбільш закритою сторінкою радянської історії. Скільки загинуло людей в Україні і на Харківщині за якихось неповних два роки — сьогодні не знає ніхто. Записи в сільрадівських книгах велись абияк або були знищені, державна статистика була тенденційна і спотворена. Дослідники, застосовуючи різні методики, називають 7, 9, 10 мільйонів загиблих. По суті, втрати, які поніс український народ, можна порівняти з втратами у війні з фашистами за 1941 — 1945 рр., і загальною кількістю загиблих у всіх країнах під час першої світової війни.

Цей страшний голод не був наслідком природних катаклізмів, засухи чи неврожаю, він став результатом цілеспрямованої політики комуністичного режиму. Шляхом масового вилучення харчів, блокади сіл і цілих районів, заборони виїзду за межі голодуючої України, режим створив умови для масового вимирання українського села. Ці злочинні дії влади відповідають визначенню геноциду V Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року. 28 листопада 2006 року за ініціативи Президента України Віктора Ющенка Верховна Рада прийняла Закон «Про голодомор 1932 — 1933 років», яким Голодомор визнано геноцидом українського народу.

Науковці Харківського національного університету імені В. Каразіиа вивели коефіцієнт смертності за 1929 — 1933 роки у різних регіонах України. За смертністю в період голодомору Харківщина увійшла до лідерів: тут коефіцієнт смертності перевищив 25% і становив щонайменше 20,5 мільйонів чоловік.

Метою моєї роботи є дослідження масштабів голоду в Старому Салтові, який на той період був центром одного з 82 районів Харківської області. Для вивчення проблеми було використано один із видів історичних джерел — свідчення старожилів. Це, безумовно, дуже важливе джерело інформації, однак воно може мати риси суб’єктивізму, тому всі вони підлягали критичному аналізу. До уваги бралися лише ті свідчення, в яких респонденти незалежно один від одного називали подібні факти та прізвища.

Для збору свідчень старожилів були складені списки можливих респондентів. Із реєстру жителів селища були вибрані особи 1932 року народження і старші, тобто на період який є об’єктом вивчення, їм було 1 рік і більше. Звісно, в такому ранньому віці в них не могло залишитись власних спогадів, однак, якщо їхня сім’я пережила голод, так своїми спогадами про голодне лихоліття з ними ділились старші члени сім’ї: батьки, бабуся або дідусь, старші брати або сестри. За списками таких респондентів було виявлено 263.

Шляхом подвірного обходу і розмов з ними були записані свідчення в яких висвітлювались такі факти:

Місце проживання сім’ї в 1932 — 1933 років.

Склад сім’ї.

Що вони пам’ятають самі або з розповіді старших членів сім’ї:

а)         чи відчувала сім’я нестатки харчових продуктів, в чому це виявлялось;

б)         якщо переживали голод, то як рятувались від нього;

в)         чи були у вашій сім’ї або в сім’ях сусідів чи знайомих прояви голоду (виснаження, опухлість або голодна смерть);

г)         чи пам’ятають факти, коли в сім’ї забирали харчові продукти, ким це здійснювалось, можливо пам’ятають їх прізвища;

д)         чи знають місця поховань померлих від голоду людей.

Було зібрано спогади 96 старожилів. Із них в період 1932 — 1933 років семеро проживали на території інших областей: Полтавської, Хмельницької, Сумської, Черкаської і Житомирської. Сімнадцять чоловік проживали в різних районах Харківської області: Краснокутському, Шевченківському, Липчанському, Дворічанському, Великобурлуцькому та Старовірівському.

Сімдесят два із опитаних старожилів в період 1932 — 1933 років проживали у Старому Салтові. Частина свідчень мають суперечливий характер, очевидно, це можна пояснити похилим віком респондентів. Значна кількість свідчень системні, часто підтверджують або доповнюють одне одного.

В результаті було встановлено, що в Старому Салтові, як і в інших регіонах Харківщини в 1932 — 1933 роках був голод. Він був викликаний не природники явищами, а політикою партійно-державного керівництва. Шляхом невиплати зароблених трудоднів, вилучення продуктів, вирощених на присадибних ділянках, фактично, для селян були створені умови, не сумісні з життям. Салтів’янам вдалося вижити завдяки одноразовому армуванню в колгоспах та зручному природному розташуванню населеного-пункту на березі річки та близькості лісів, що дозволило використати природні харчові ресурси, тому масового вимирання населення, спричиненого голодом, не спостерігалось.