Проблема буття в українській літературі

Проблема буття в українській літературі

Проблема людини, її сутності та існування — одна з основних проблем філософії і гуманітарного знання.

Кожна історична епоха пропонувала своє бачення й вирішення питання про те, що таке людина і в чому сенс її житія.

Одним з найбільш яскравих історико-філософських явищ XIX — початку XX ст. стала так звана «філософія житія», яка поставила в центр своєї уваги проблеми співвідношення буття людини і буття світу.

У філософських школах ХІХ-ХХ ст. питання про сутність людини намагалися розв’язати через розгляд існування самої людини.

Велике місце в екзистенціалізмі посідає проблема свободи, що розуміється як вибір людиною самої себе: людина є такою, якою вона себе вільно обирає.

Свободу вважав Жан-Поль Сартр основною властивістю людського буття. Людина є причиною самої себе і свого існування у світі, по суті, вона приречена на свободу. Її життя — це безперервний процес реалізації свободи, болісної необхідності постійного вибору та відповідальності

К.Ясперс розглядав буття людини через проблему її взаємин з іншими людьми, за допомогою яких окремий індивід (ця приречена на самотність істота) може збагнути, що він є, і для чого існує.

Подібно до всіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважав, що найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває не шляхом наукового пізнання, а за допомогою почуття.

А серед українських письменників кінця XIX — початку XX століття найяскравішими представниками даної філософської течії можна назвати Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Володимира Вінниченка та ін.

Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна для творчості Лариси Косач — Лесі Українки (1871-1913). Ідея органічної «зрощеності» людини з-природою, пронизує зміст одного з найвідоміших її драматичних творів «Лісова пісня». Трагічна доля античної Еллади, здобутки високої духовної культури, які безсоромно і брутально грабує, присвоює, видаючи за «своє», імперський Рим, змальована Лесею Українкою в п’єсі «Оргія». Ця п’єса досить прозоро натякає на аналогічну долю української культури.

Одна з провідних тем творчості відомого українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського (1864-1913) — відчуження людини, втрата органічного зв’язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження — результат «завойовницького» ставлення людини до природного буття. Людина-завойовник «одягає землю в камінь й залізо… бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить повітря пилом та димом». В результаті — туга й самотність («Інтермеццо»), а то й смерть як спокута за втрачену гар­монію з природою («Тіні забутих предків»). Отже, «перемога» над природою обертається поразкою людини. Вихід Коцюбинський шукає в поверненні до природи, «перенесенні» її, так би мовити, в саму людину, у встановленні постійного діалогу з природою. Це типове екзистенціальне змалювання взаємин людини і природи.

Видатний український політичний діяч і письменник Володимир Вннниченко (1880-1951) виробляє своєрідну світоглядну позицію «конкордизму». Людина, згідно з цією позицією, має жити в «згоді» сама з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут коріння одного з провідних принципів Винниченкової етики — «чесності з собою».

У творах Винниченка виразно чується екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації. «Прогрес, рух уперед. Куди уперед? Що буде більше аеропланів, радію, електрики? Чи в цьому прогрес? А чи ж більшою буде сума радощів відносно суми страждань? Чи ж більшою?.. Хай мені по совісті скажуть, чи меншою стала в нашому столітті сума страждань порівняної з сумою радощів людських. Меншою… ніж. наприклад, у якому-небудь п’ятому, дев’ятому столітті? Ніхто не може цього сказати».

Особливо яскрава постать серед українських філософів і літераторів — Володимир Юринець — активно співпрацював з талановитою літературною інтелігенцією України 20-х років XX століття. Його перу належить ціла низка літературознавчих праць про творчість В. Вннниченка, П. Тичини, М. Бажана, молоду українську літературу в цілому. Заперечуючи жорстку розмежованість наукового та художнього творчих процесів, Юринець указував на принципову нерозривність логічного й образно-інтуїтивного моментів як у науці, так і в мистецтві.

Говорячи про українську літературу того часу, хотілося б не просто звернути увагу на її оригінальність, не просто сказати про буйне суцвіття талантів, але й про виразну її спрямованість на світоглядно-філософську тематику, про гострий її інтерес до філософських проблем. Все це створювало неповторну атмосферу творчого співробіт­ництва української художньої та філософської інтелігенції, ту атмосферу, яка становила один з істотних моментів того культурного феномена, котрий називають українським відродженням