Політична еліта українського суспільства

Політична еліта українського суспільства 16 — першій половині 17 ст.

Метою даної роботи є вивчення ролі політичної еліти в українському суспільстві в справі державотворення в XVI — пертій половині XVII століття. Робота охоплює період початку XVI століття, коли згасла елі та українського суспільства, що була під владою Речі Посполитої, — а саме українські князі. Верхньою хронологічною рамкою є період І половини XVII століття, коли на політичній арені створюється нова еліта,яка згуртувала навколо себе українське суспільство.

Робота складається з двох розділів. У першому розділі зокрема розкривається формування політичної еліти в XVI столітті і особливості статусу українських князів-магнатів. Аналізуються зміни, що відбулися у панівному стані українського суспільства часів існування Великого князівства Литовського та на першому стані існування Речі Посполитої.

Українські княжі роди виступали із давніх давен як легітимні наступники київських князів. Прихід литовської зверхності не приніс в Україну суттєвих змін в життя земель. Деякі історики твердять, що Велике князівство Литовське стало не іноземним формуванням, що поглотило Україну, а навпаки сприяло відновленню Держави. І після об»єднання в 1569 році Польської і Литовсько-Руської держав в єдину Річ Посполиту, коли автономія українських земель звужувалась, українські поводили себе як володарі автономних князівств. Так Костянтин Острозький в одному 3 листів до польського короля підписується: «З божої милості Князь Волині.» А Дмитро Вишневецький на Люблінському сеймі сказав полякам: «Ми є народом таким поштовним що жодному іншому народові на світі не поступимося». Зразком еліти тогочасної України вважають рід Острозьких, який посідав особливе місце в литовсько-польській державі. Імена Костянтина Острозького та його молодшого сина Василя (Костянтина) Острозького протягом століть залишались символом самобутності Русі-України. Князь Костянтин Костянтинович ні на кого не зважав і діяв абсолюти незалежно. Він заснував декілька шкіл , найважливіша з них Острозька академія (1578р.). Туї 1581 році була надрукована найперша Біблія в слов’янському світі — Острозька Біблія. Князь Острозький був захисником православної віри. Захищаючи її, він вступав в конфлікт з шляхтою пі королем. Але українські князі і той же Острозький, були багатими землевласниками, польська ж влада давала їм великі привілеї, тому вони не давали рішучої протидії владі, схиляючи оточуючих до терпіння. Нащадки роду Острозьких, крім сина Олександра,ополячились. Поступово  майже вся еліта, а український народ переслідувався за батьківську віру. Таким чином, виконавши свою історичну місію — збереженім самобутності суспільно політичної системи у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої — боярсько-князівська еліта сходить з політичної арени.

У другому розділі показано зростання козацької верхівки як нової еліти українського суспільства. Політичні обставини склались так, що наприкінці XVI та на початку XVII століть почало зростати значення козацтва. Козаки хотіли, як і українська знать, обмежити польський суверенітет на українських землях. Зміцнівши, козатство стало боротись за свої права і вольності. Загальновизнаним лідером, який об»єднав ватаги і громади козаків, став Дмитро Вишневенький, під козацьким призвіськом Байда. З його ім’ям умовно можно пов’язати відродження української еліти, яка розуміла потреби суспільства. Політика Вишневецького була спрямована на відродження Великого князівства Київського.

Запорізькими козаками була створена чітка структура законодавчої і виконавчої, судової гілки влади, яка ігнорувала польську. Тенденція на незалежність внутрішньою життя України від польської влади розросталась. Дослідники Запорізького козатства Д.Яворницький і В.Смолій у своїх працях переконливо доводять, що Запорізька Січ як політичне утворення була зародком української національної держави. Згуртувавши в собі най волелюбніші елементи козацтва, Запорізька Січ стала осередком боротьби не лише проти зовнішніх ворог і в — Османської імперії та Кримського ханства, а і проти Речі Посполитої. У козацькому середовищі сформувалась еліта української держави. З її лав вийшли відомі діячі і талановиті полководці, захисники православ’я. Одним з найвидатніших воєначальників був Петро Конашевич-Сагайдачний. Сагайдачний провів реформу козацького війська: партизанські ватаги перетворив у регулярне військо, завів сувору дисципліну, розробив тактику морського бою, створив концепцію активної боротьби, головна ідея якої полягала в перенесенні військових дій у володіння Туреччини і Кримського ханства. ГІ. Сагайдачний уславився як видатний державний діяч і дипломат. У 1617 р. Військо Запорізьке увійшло до Європейської ліги боротьби проти Порги. Гетьман встановив дипломатичні стосунки з Московською державою, Іраном, прагнув створити могутню анти турецьку коаліцію. До неї мали увійти Австрійська імперія, Московська держава, Річ Посполита,Грузія, Іран та ін., провідну роль Сагайдачний призначав Війську Запорізькому. Він у своїй діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Своєю діяльністю гетьман Сагайдачний накреслив програму майбутніх дій українського козацтва. Таким чином, гетьман Б.Хмельницький лише продовжив його справу.

Петро Сагайдачний не єдиний представник української шляхти, що здобув авторитет у сучасників. Разом з ним можна поставити його соратників Оліфера Голуба.

Таким чином, на зміну українському панству прийшла козацька старшина діяльність кращих представників провідної верстви населення сприяла тому, що український народ зберіг себе як націю, і закладала підвалини для визвольної боротьби у XVII столітті. Твори українських мислителів, в першу чергу гуманістів кінця XVI — початку XVII ст., сприяли формуванню нової української еліта з власною національною, культурною та історичною свідомістю, пробудженню національних патріотичних почуттів та заклали основу історіографії з виразним національно патріотичним змістом. Найбільшою заслугою ренесансних гуманістів є прагнення ідейно згуртувати український народ у націю.

Важливим чинником розбудови держави є наявність політичної еліти. До неї ми відносимо не найзаможніших людей суспільства, які опинились в лавах політичного бомонду випадково, або завдяки сприятливим обставинам. В першу чергу це інтелектуали професіонали своєї справи, які можуть згуртувати і повести за собою суспільство. Народ який прагне реалізувати свою державну ідею, повинен цілеспрямовано творити, плекати, навчати власну політичну еліту.