ОУН-УПА

ОУН-УПА: історія і сучасність

Мета роботи — комплексне дослідження питань становлення, розвитку та діяльності ОУН-УПА в Україні на початку XX століття до наших днів.

Важливим є також той факт, що зараз об’єктивно складаються найкращі умови для сприйняття національної ідеї молодим поколінням, яке у майбутньому має продовжити створення української держави. Наприкінці 90-х років XX ст. В Україні спостерігається помітне зростання інтересу до проблем національного у житті суспільства. Проте, слід визначити і коло проблем, які перешкоджають повному визначенню щодо історичних оцінок створення, розвитку та діяльності ОУН-УПА, більшість з яких мають політичне входження. А в сучасних умовах було б краще вжити термін «політика», оскільки проблеми «радянського» минулого зараз є предметом політичних спекуляцій.

То ж маємо проблеми: ідеологізація історичної науки протягом багатьох років та неосяжна брехня, що була зведена до найвищих щаблів державної політики в країнах, що Ради участь у конфліктах в Україні. А наслідком цього є відсутність етичності та культури наукового спілкування, неспроможність адекватно сприйняти полеміку, піти на компроміси задля визначення істини, що призводить до замкненості історичних шкіл.

Велику кількість робіт, присвячених проблемі національно-визвольного руху в Україні в 40-50Х роках ХХ ст., можна поділити на певні групи, оскільки кожен з підходів, що домінували в цих групах, існує достатньо тривалий час і має власну структуру. Ці можна класифікувати за критеріями полігамної спрямованості дослідників, територіальної приналежності та часу існування.

1 . УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА

До неї належать безпосередні учасники руху опору па Західноукраїнських землях. Д0 них також наближається частина довоєнних емігрантів з України, але ця частина діаспори значно менше політизована і стриманіше відноситься до подій в Україні в середині століття. Серед представників цієї групи можна виділити дві течії, що часто конфліктують і між собою:

А) учасники або прихильники ОУН-Б, вояки УГІА тощо; Б) учасники або прихильники ОУІІ-М.

До переваг цього напрямку історичного розвитку слід віднести можливість вільних досліджень і поширення науково-практичних знань, в першу чергу — у вигляді різних видань.

Проте ця школа стоїть на початку історичного аналізу подій визвольного руху, а його слід віднести ще до часів, коли тривало протистояння УПА і частин радянських військ. В роботах публіцистів-підпільників розроблялись в основному проблеми історичного підґрунтя конфлікту, його витоків та історичних паралелей. Одною з таких робіт є і робота головнокомандувача УПА Р.Шухевича (Т.Чупринки) «До Ґенези Української Головної Визвольної Ради», де виходять з таких положень:

  • констатація нового періоду розвитку національної ідеї на Україні;
  • постійне зростання революційної боротьби в Україні;
  • використання світової війни для досягнення мети — Самостійної Соборної Держави.

Вихід визвольного руху за межі вузьконаціонального і підхід до ОУН-Б як до

провідника усіх поневолених народів. ОУН-Б — єдина радикальна сила у боротьбі проти німецької і радянської окупації: розуміння націоналізму як відповідальності перед інтересами народів, що населяють Україну, при визнанні домінування українців, на засадах вільної співпраці, а не шовінізму; декларування боротьби проти командно-адміністративної системи, а не простого народу; безкомпромісна висока ідейність учасників руху на відміну від окупантів.

Слід згадати про серію «Літопис УПА», видання якої було розпочато ще наприкінці 40-х років в Торонто. Зараз це 30 томів різноманітних збірок документів, спогадів, фотографій, покажчиків, які стосуються усіх сфер діяльності ОУН і УПА. Частина з них, починаючи з 1991 року, перевидана в Україні. «Літопис» є універсальним джерелом для дослідників цього періоду і аналіз даних, що містяться у ньому ще попереду.

Таким чином, націоналістичний напрямок історичних досліджень має великі переваги у галузі накопичення матеріалів і створення загальних робіт, проте такими ж великими є і вади переважної більшості дослідників — вузькість та хибність оцінок, недостатня об’єктивність і та ін.

  1. АНТИУКРАЇНСЬКА

Вважається, що до неї належать представники перш за все радянської науки, а також значна частина польських, чеських вчених та публіцистів, які мають певні особливості у підходах відповідно до національних розбіжностей. Всередині цієї групи можливий поділ на «антиукраїнство» і «неоангиукраїнство» стосовно Російської Федерації.

Головною рисою цього напрямку в історіографії є формування змісту, засобів науковою дослідження і, зрештою, навіть висновків ненауковими — ідеологічним шляхом. Незважаючи ні на що радянська історіографія не визнає український рух опору масовим.

Проте «вітри перебудови» вже відчутно і тут і, всупереч першому твердженню, що наведено вище, УПА названо «достатньо мобільним і підготованим у військовому плані формуванням», тобто — визнано організованість і силу цього з’єднання.

Стереотип українця — різуна-гайдамака, єдина мета якого — винищення поляків.

В підсовуючи сказане про відверто антиукраїнські настрої в історичній науці слід підкреслити, що цінність даної школи полягає у тону, що тільки у порівнянні з нею може » оцінено діяльність власних українських дослідників. Незважаючи на тенденційність, Завжди є погляд з іншого боку на події, важіль, за допомогою якого визначається золота середина.

ВІЯ 1991 року ми вже маємо покоління тих, хто народився і був виховання в Україні. В вигляді, в якому сьогодні існує ця держава. Слід визнати, що досі дуже сильним є вплив радянського минулого на громадян цієї держави, безперечно цей фактор протягом багатьох років буде відбиватися на поведінці та думках людей.

Важливим є також той факт, що зараз об’єктивно складаються найкращі умови для сприйняття національної ідеї молодим поколінням, яке у майбутньому має продовжити створення української держави.